Показати усі / Сховати усі

Яка інформація міститься у медичній карті і чи деталі та результати кожного візиту до медичної установи (лікарні, клініки) чи лікаря записуються до неї? Якщо тільки окремі види інформації можуть бути записані в карту, то які саме?

Яка інформація міститься у медичній карті і чи деталі та результати кожного візиту до медичної установи (лікарні, клініки) чи лікаря записуються до неї? Якщо тільки окремі види інформації можуть бути записані в карту, то які саме? Чи лікарі та медичні заклади зберігають медичну документацію особи?

 Форма №003/о «Медична карта стаціонарного хворогоскладається з кількох частин, кожна з яких містить певний обсяг відомостей про хворого. Відповідно до положень Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №003/о «Медична карта стаціонарного хворого №__», затвердженої наказом МОЗ України від 14.02.2012 року № 110, лікар приймального відділення заповнює:

-       паспортну частину (прізвище, ім’я, по батькові, стать, вік, дата народження, постійне місце проживання та номер телефону хворого, а для приїжджих – адреса родичів, група крові та резус приналежність хворого, відмітка про підвищену чутливість або непереносимість певного лікарського препарату, місце роботи, спеціальність або посада хворого);

-       відомості про госпіталізацію пацієнта (дата і час госпіталізації, відділення та палата, куди хворого було госпіталізовано, ким особу було направлено на госпіталізацію, на підставі чого було проведено госпіталізацію (за терміновими показаннями чи планово), діагноз лікувального закладу, який направив хворого, та діагноз при госпіталізації);

-       графу «Запис лікаря приймального відділення» (скарги, анамнез хвороби, анамнез життя, об’єктивний стан пацієнта).

Інші записи в медичній карті робить лікуючий лікар, зокрема:

-   в період перебування хворого в стаціонарі щодня записує дані про стан здоров’я і лікування хворого в щоденнику карти та в листку лікарських призначень;

-   якщо пацієнту проведено хірургічне втручання, то на другій сторінці медичної карти стаціонарного хворого вказує дату (місяць, число, години) операції, її назву, метод знеболювання, а також ускладнення;

-   зазначає інші види лікування, в тому числі, для хворих на злоякісні новоутворення – щодо спеціального, паліативного і симптоматичного лікування;

- при виписці або смерті хворого вказує число проведених в стаціонарі ліжко-днів, а також складає епікриз, в якому коротко резюмує дані про стан хворого при госпіталізації та виписці (смерті), обґрунтовує клінічний діагноз, вказує проведені лікувальні заходи та їх ефективність, рекомендації щодо подальшого лікування і режиму хворого.

Тільки патологоанатом має право заповнювати розділ «Виписка з протоколу патологоанатомічного обстеження».

Під час лікування хворого в умовах стаціонару закладу охорони здоров’я його медична карта зберігається у папці лікуючого лікаря, а після виписки пацієнта і обробки документа в кабінеті статистики вона передається до архіву закладу, де зберігається протягом 25 років.

Медична карта амбулаторного хворого також містить паспортну частину, яка, окрім прізвища, імені, по батькові, статі, віку, дати народження, постійного місця проживання, номеру телефону, місця роботи, спеціальності або посади хворого, передбачає обов’язкове зазначення відомостей про диспансерну групу, контингент (інваліди війни, учасники війни, учасники бойових дій, інші інваліди, інші пільгові категорії), номер пільгового посвідчення (за наявності), дату і причину взяття на облік і зняття з обліку пацієнта.

Листок «Сигнальні позначки» (група крові, резус фактор, переливання крові, цукровий діабет, інфекційні захворювання, хірургічні втручання, алергологічний анамнез, непереносимість до лікарських препаратів) заповнює лікар будь-якої спеціальності у випадку наявності або виявленні ознак, які перелічені в цьому листку, в пацієнта. Внесені відомості повинні бути підтверджені підписом лікаря і печаткою.

«Листок запису заключних (уточнених) діагнозів» заповнюється лікарями всіх спеціальностей на кожне захворювання, з приводу якого хворий звернувся у даний заклад в звітному році. У випадку, коли лікар не може встановити основний діагноз при першому зверненні хворого, то на сторінках «Щоденник» вписується передбачуваний діагноз, а в «Листок заключних (уточнених) діагнозів» вноситьс�� діагноз після його уточнення з датою першого звертання з приводу даного захворювання. Якщо у хворого одночасно або послідовно виявлено декілька захворювань, які не пов’язані між собою, то всі захворювання виносяться на «Листок заключних (уточнених) діагнозів».

Окрім того, підлягають заповненню листки:

-   «Відомості про щеплення» (найменування зробленого щеплення, дата, вік, доза, серія, назва препарату, спосіб введення та зазначення реакцій на щеплення);

-    «Листок профілактичного огляду», який призначений для реєстрації даних щодо цільових оглядів населення і заповнюється відповідними спеціалістами після проходження хворим (пацієнтом) всіх необхідних обстежень (флюорографія, цитологічне дослідження), огляд гінеколога, хірурга (уролога) з метою виявлення хворих на туберкульоз, онкопатологію;

-   «Строки тимчасової непрацездатності», де вказується кожен випадок тимчасової непрацездатності, включно з номером листка непрацездатності, датою видачі листка непрацездатності, заключним (уточненим) діагнозом і підписом лікаря;

-   «Інформація про госпіталізацію», що заповнюється у випадку госпіталізації хворого.

Вкладний листок № 1 «Дані профілактичного огляду пацієнта», який розрахований на 1 рік, може містити інформацію про проведення щорічних профілактичних оглядів та перед працевлаштуванням особи і вклеюється в медичну карту амбулаторного хворого перед розділом «Щоденник». Своєю чергою, вкладний листок № 2 «Щорічний епікриз на диспансерного хворого» використовується для диспансерної групи хворих; в ньому зазначаються відомості про стан здоров’я диспансерного хворого протягом звітного року, основний і супутні діагнози, кількість загострень з приводу основного захворювання протягом року, проведений курс лікування, включаючи санаторно-курортне, та їх ефективність.

Медична карта амбулаторного хворого зберігається в реєстратурі амбулаторно-поліклінічного закладу, а у випадку госпіталізації хворого в стаціонар, що об’єднаний з поліклінікою, вона передається в стаціонар і зберігається в медичній карті стаціонарного хворого. Після виписки хворого із стаціонару або його смерті форма 025/о з заповненим епікризом лікуючого лікаря стаціонару повертається в поліклініку. Строк зберігання документу – 5 років.

Якою є процедура отримання доступу до медичної карти особи, що ведеться лікарем чи закладом охорони здоров’я (необхідні форма, документи і витрати)?

Ключовими законодавчими положеннями, які регламентують цю процедуру є: ч. 1 ст. 285 ЦК України, п. «е» ст. 6 та ч. 1 ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі – Основи), а також Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 2, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка) від 30.10.1997 р. З урахуванням того, які саме відомості є предметом запиту, пацієнт-заявник може обґрунтувати його посиланнями й на інші законодавчі норми. Якщо ж йдеться про витребування висновку судово-медичної експертизи щодо причин смерті фізичної особи, члени її сім’ї або інші особи, уповноважені ними, можуть обґрунтувати своє право на підставі ч. 4 ст. 285 ЦК України, ч. 5 ст. 39 Основ, а також положеннями Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 2, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка) від 30.10.1997 р.

Відповідно до ст. 16 ЗУ «Про захист персональних даних», порядок доступу персональних даних визначається умовами згоди суб'єкта персональних даних, наданої володільцю бази персональних даних на обробку цих даних, або відповідно до вимог закону. Якщо інша особа (наприклад, законний представник пацієнта) хоче отримати доступ до персональних даних, вона повинна взяти на себе зобов'язання щодо забезпечення виконання вимог ЗУ «Про захист персональних даних», у тому числі і тих, що стосуються нерозголошення конфіденційної інформації. З метою отримання доступу до персональних даних особа подає письмовий запит володільцю бази персональних даних. Такий запит повинен містити наступні відомості:

1) прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання (місце перебування) і реквізити документа, що посвідчує фізичну особу, яка подає запит (для фізичної особи - заявника);

2) найменування, місцезнаходження юридичної особи, яка подає запит, посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка засвідчує запит; підтвердження того, що зміст запиту відповідає повноваженням юридичної особи (для юридичної особи - заявника);

3) прізвище, ім'я та по батькові, а також інші відомості, що дають змогу ідентифікувати фізичну особу, стосовно якої робиться запит;

4) відомості про базу персональних даних, стосовно якої подається запит, чи відомості про володільця чи розпорядника цієї бази;

5) перелік персональних даних, що запитуються;

6) мета запиту.

Протягом десяти днів з моменту надходження володілець бази зобов’язаний вивчити запит його на предмет задоволення, а також поінформувати особу-заявника про те,чи буде запит задоволено або що відповідні персональні дані не підлягають наданню, із зазначенням підстави, визначеної у відповідному нормативно-правовому акті. Запит задовольняється протягом тридцяти календарних днів з дня його надходження, якщо інше не передбачено законом. Володілець може також прийняти рішення про відстрочення чи відмову в доступі до персональних даних у визначених ЗУ «Про захист персональних даних» випадках.

Окремо варто додати, що, згідно з ст. 19 ЗУ «Про захист персональних даних» доступ суб'єкта персональних даних до даних про себе здійснюється безоплатно, в той самий час доступ інших суб'єктів відносин, пов'язаних з персональними даними, до персональних даних певної фізичної особи чи групи фізичних осіб може бути платним. Зокрема, підлягає оплаті робота, що пов'язана з обробкою персональних даних, а також робота з консультування та організації доступу до відповідних даних.

Чи можуть люди отримати лікування на території поза межами їхньої реєстрації, і якщо так, то чи таке лікування буде зафіксоване у медичну картку?

Проблема отримання особою лікування не тільки за місцем її проживання чи роботи тісно пов’язана з правом особи на свободу вибору, в тому числі, закладу охорони здоров’я. Зокрема, у п. «д» ст. 6 Основ визначено, що кожний громадянин має право на кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я. Також у ч. 2 ст. 38 Основ передбачено, що кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони здоров'я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування. Додатково в ч. 1 ст. 37 Основ прописано, що при нещасному випадку чи гострому захворюванні перша невідкладна допомога особі забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності, однак, з подальшим відшкодуванням витрат.

Окрім того, з урахуванням положень Закону України «Про порядок реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві» від 07.07.2011 р., наказів МОЗ України «Про затвердження нормативно-правових актів МОЗ України щодо реалізації Закону України Про порядок реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві» від 05.10.2011 р. №646 та «Про затвердження порядку вибору та заміни лікаря первинної медичної (медико-санітарної) допомоги та форм первинної облікової документації» від 04.11.2011 р. №756 у «пілотних» регіонах (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька області та м. Київ) пацієнт має право обрати лікуючого лікаря з надання первинної медичної допомоги.За загальним правилом на території цих регіонів вторинна та третинна медична допомога надаються за спеціальним направленням, хоча «пілотне» законодавство містить і нормативні винятки щодо правореалізації у цьому контексті.

Підсумовуючи все вищенаведене, особа має право отримувати медичну допомогу в будь-якому закладі охорони здоров’я на території України, незалежно від місця свого проживання чи роботи, як у зв’язку з своїми побажаннями, так і через форс-мажорні життєві обставини.

Питання фіксації лікування, отриманого особою у лікувально-профілактичному закладі, який розташований не за місцем її проживання чи роботи, частково врегульовано Інструкцією про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, що затверджена Наказом МОЗ України від 13.11.2001 р. №455. Так, у п. 1.9 Інструкції прописано, що у разі вибору особою лікуючого лікаря і лікувально-профілактичного закладу не за місцем проживання чи роботи документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність, видаються за наявності заяви-клопотання особи, погодженої з головним лікарем обраного лікувально-профілактичного закладу, або його заступником, засвідченої підписом та круглою печаткою лікувально-профілактичного закладу. Також, у п. 3.8 Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, затвердженої спільним Наказом МОЗ України, Міністерства праці та соціальної політики, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 03.11.2004 р. №532/274/136-ос/1406, визначено, що особам, у яких тимчасова непрацездатність настала поза постійним місцем проживання і роботи, листок непрацездатності видається за підписом головного лікаря, що засвідчується круглою печаткою закладу охорони здоров’я. Запис здійснюється у графі «Видачу листка непрацездатності дозволяю» із обов’язковим записом у медичних картках амбулаторного чи стаціонарного хворого.

Чи всі громадяни України володіють медичною картою, і якщо ні, то з яких причин особа не може мати такий документ?

Згідно з законодавством України, існує дві основні форми медичної документації пацієнта, тобто фізичної особи, яка звернулася за медичною допомогою та/або якій надається така допомога (дефініція поняття «пацієнт» міститься у ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі - Основи)). Зокрема, наказом Міністерства охорони здоров’я України (далі – МОЗ України) від 26.07.1999 р. №184 затверджено форму №003/о«Медична карта стаціонарного хворого», яка є основним медичним документом стаціонару і заповнюється на кожного хворого. Цей документ ведеться в усіх лікарнях, стаціонарах диспансерів, клініках вищих учбових закладів та науково-дослідних інститутів, а також санаторіях. Медична карта стаціонарного хворого вміщує всі необхідні дані, які характеризують стан хворого протягом всього періоду перебування в стаціонарі, організацію його лікування, дані об’єктивних обстежень та призначень. Відомості медичної карти стаціонарного хворого дають можливість контролювати правильність організації лікувального процесу і використовуються для видачі довідкового матеріалу за запитами відомчих закладів (суд, прокуратура, експертиза тощо). Порядок заповнення медичної карти стаціонарного хворого врегульовано положеннями Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №003/о «Медична карта стаціонарного хворого №__», затвердженої наказом МОЗ України від 14.02.2012 р. № 110.

Окрім того, наказом МОЗ України від 27.12.1999 р. №302 затверджено форму №025/о«Медична карта амбулаторного хворого», яка є основним первинним медичним документом пацієнта, який лікується амбулаторно або вдома, і заповнюється на всіх хворих при першому зверненні за медичною допомогою в певний лікувальний заклад. За загальним правилом, на кожного хворого в поліклініці ведеться одна медична карта незалежно від того, лікується він в одного чи декількох лікарів. Така карта заповнюється в усіх лікарських закладах, міських і сільських, включаючи лікарські здоровпункти, які ведуть амбулаторний прийом - загальний і спеціалізований.

Також варто додати, що МОЗ України наказом від 27.12.1999 р. №302 затвердило й інші форми спеціальнихвидів медичних карт, зокрема:

1.    Форму №003-1/о «Медична карта переривання вагітності», яка заповнюється у закладах, ��кі мають відділення (палати, ліжка) для проведення абортів, на жінок, які госпіталізовані в стаціонар для штучного переривання вагітності в терміні до 12 тижнів або з приводу самовільного аборту.

2.    Форму №003-2/о «Карта хворого денного стаціонару поліклініки, стаціонару вдома», яка заповнюється на кожного хворого, що поступає на лікування у денний стаціонар амбулаторно-поліклінічного закладу, передбачений штатним розписом закладу охорони здоров’я, або лікується вдома.

3.    Форму №025-3/о «Медична карта студента», що ведеться у студентських поліклініках, до яких прикріплені для надання медичної допомоги вищі і середні спеціальні навчальні заклади. Така карта заводиться на кожного студента (учня) при проведенні першого профілактичного огляду в навчальному закладі або при першому звертанні студента в дану поліклініку за медичною допомогою.

4.    Форму №026/о «Медична карта дитини (для школи, школи-ліцею, дитячого будинку, дитячого садка)», яка ведеться на кожну дитину, яка перебуває в навчально-виховному закладі, і дає уяву про стан здоров’я, а також відображає всі лікувально-профілактичні заходи, які проводились щодо неї в період перебування в дитячому садку, школі, школі-ліцею, дитячому будинку, школі-інтернаті.

5.    Форму №042/о «Карта хворого, який лікується в кабінеті лікувальної фізкультури», що заповнюються у всіх лікувально-профілактичних закладах, у яких є кабінети лікувальної фізкультури.На кожного хворого, який займається лікувальною фізкультурою заповнюється тільки одна карта незалежно від кількості і видів призначених йому процедур.

6.    Форму №043/о «Медична карта стоматологічного хворого», що заводиться при первинному зверненні пацієнта в поліклініку.

7.    Форму №044/о «Карта хворого, який лікується в фізіотерапевтичному відділенні (кабінеті)», що ведеться в усіх лікувально-профілактичних закладах амбулаторних та стаціонарних, які мають фізіотерапевтичні відділення (кабінети).

8.    Форму №045/о «Карта звернення за антирабічною допомогою», яка заповнюється на кожного пацієнта, незалежно від місця його постійного проживання, який звернувся у медичний заклад, що згідно з отриманим сертифікатом, за підсумками державної акредитації має право надання антирабічної допомоги (курсу щеплень та нагляду за твариною, яка вкусила, подряпала або ослюнила потерпілого).

9.    Форму №051/о «Карта хворого, який підлягає лікуванню променевої терапії», що ведеться в лікувально-профілактичних закладах, в складі яких є радіологічні відділення (кабінети променевої терапії). Такий документ заповнюється на хворих, які отримують променеве лікування: рентгенотерапію, гамматерапію, радіоактивними речовинами;

10.    Форму №065/о «Медична карта хворого на туберкульоз», яка заповнюється на всіх осіб, які взяті на облік протитуберкульозного диспансеру (диспансерного відділення, кабінету), незалежно від групи диспансерного нагляду;

11.    Форму №081/о «Медична карта хворого венеричним захворюванням», що ведеться лікарем дерматовенерологом, який працює у шкірно-венерологічному диспансері (кабінеті) на всіх хворих, у яких виявлено венеричне захворювання.

Як діяти у разі незаконної відмови роботодавця визнати факт наявності професійного захворювання?

Запитання: Клінікою медицини праці м. Києва мені встановлено діагноз «пневмоконіоз». Комісією з розслідування складено акт проведення розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання за формою П-4. Акт підписали представник Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату праце­здатності, і представник закладу Державної санітарно-епідеміологічної служби, а представник роботодавця відмовився від підпису, мотивуючи таку відмову особистою думкою. Тепер мені відмовляють в оформленні направлення на МСЕК, у зв’язку з недійсністю акта проведення розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання за формою П-4 через відсутність у ньому підписів трьох із шести членів комісії. Порадьте, як мені захистити своє право.

Використані джерела: Конституція України (ст. 46), Кодекс адміністративного судочинства України (ст. 17), Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.10.1992 р. (ст. 77), Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999 р. (ст. 28), Закон України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. (ст. 3; 4; 15), Порядок проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. (п. 62; 74; 86; 87).

Відповідь: Відповідно до п. 62 Порядку проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 р. № 1232 (далі — Порядок), усі випадки хронічних професійних захворювань незалежно від строку їх настання підлягають розслідуванню. Таке розслідування здійснюється комісією, яка створюється Головним державним санітарним лікарем Автономної Республіки Крим, області або міста протягом трьох днів після отримання повідомлення про професійне захворювання (далі — Комісія). До складу Комісії входять представник закладу Державної санітарно-епідеміологічної служби, який здійснює санітарно-епідеміологічний нагляд за підприємством (голова Комісії), представники лікувально-профілактичного закладу, роботодавця, первинної організації відповідної профспілки або уповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці (у разі, коли профспілка на підприємстві відсутня), вищого органу профспілки, робочого органу виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, а також у разі потреби представники інших органів (п. 74 Порядку).

За результатами розслідування комісія складає акт проведення розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання за формою П-4 (далі — Акт за формою П-4) (п. 86 Порядку). Цей Акт, підписаний членами комісії з розслідування, затверджується Головним державним санітарним лікарем Автономної Республіки Крим, області, міста, району, на водному, залізничному та повітряному транспорті, Міноборони, МВС, СБУ, Адміністрації Держприкордонслужби, ДПтС, Держспецзв’язку, Державного управління справами та завіряється печаткою. У разі незгоди члена комісії з розслідування зі змістом Акта за формою П-4 він його підписує, письмово викладає свою окрему думку, яка додається до Акта і є його невід’ємною частиною, про що робиться відмітка у зазначеному Акті (п. 87 Порядку).

З вищенаведеного нормативного положення випливає, що роботодавець та інші члени Комісії не мали жодних законних підстав для відмови від підписання Акта за формою П-4. Адже у разі незгоди з його змістом вони мали право викласти свою окрему думку в додатку до Акта за формою П-4, попередньо підписавши його.

Відтак, для захисту Вашого права на встановлення факту професійного захворювання та пов’язаних із ним прав можна скористатися, на Ваш вибір, однією із нижчеописаних форм захисту:

1) адміністративна форма захисту. Ви можете звернутись у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян», зі скаргою на ім’я Головного державного санітарного лікаря м. Києва. Адже саме на нього покладені обов’язки щодо створення Комісії та затвердження Акта за формою П-4 (п. 74; 87 Порядку). Крім цього, як посадова особа, що створила Комісію, Головний державний санітарний лікар м. Києва зобов’язаний здійснювати контроль за її діяльністю. У скарзі Ви маєте обґрунтувати незаконність дій представників роботодавця та попросити Головного державного санітарного лікаря м. Києва посприяти Вам у реалізації права на встановлення факту професійного захворювання. У разі неодержання позитивного результату від розгляду скарги Ви можете оскаржити дії Головного державного санітарного лікаря м. Києва до вищестоячого органу — до Головного державного санітарного лікаря України.

2) судова форма захисту. Ви можете звернутися до суду з позовом про визнання незаконною бездіяльність Головного державного санітарного лікаря м. Києва, яка полягає у неналагодженні нормальної роботи створеної ним Комісії та незатвердженні Акта за формою П-4 (на підставі п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України). Слід зазначити, що у зв’язку з такою незаконною бездіяльністю Головного державного санітарного лікаря м. Києва Ви не можете реалізувати своє конституційне право на соціальний захист, гарантоване ст. 46 Основного Закону держави, зокрема право на соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва чи в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків, гарантоване п. «є» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р., та право на страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням, гарантоване ст. 28 Закону України «Про загальнообов’ язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999 р.

Варто відзначити, що використання адміністративної форми захисту не перешкоджає подальшому зверненню до суду, а наявність судового рішення може спричинити відмову в задоволенні скарги з того самого питання і на тих самих підставах.

 

Джерело:

www.umj.com.ua/article/28967/yak-diyati-u-razi-nezakonnoi-vidmovi-robotodavcya

Чи мають право батьки дитини або її законні представники перебувати з нею у лікувальному закладі: національні та міжнародні стандарти.

Міжнародно-правові стандарти:

1.        Конвенція про права дитини (ООН, 20.11.1989 р.) (ратифікована Україною 27.09.1991 р.):

у ст. 3 зазначено: «Держави-учасницi зобов'язуються забезпечити дитинi такий захист i пiклування, якi необхiднi для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батькiв, опiкунiв чи iнших осiб, якi вiдповiдають за неї за законом, i з цiєю метою вживають всiх вiдповiдних законодавчих i адмiнiстративних заходiв»;

у ст. 9 передбачено: «Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. … Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини».

2.                  Керівні принципи охорони здоров’я, доброзичливої до дітей (Комітет Міністрів Ради Європи від 21.09.2011 р.): «Охорона здоров’я дитини, що є сприятливою для неї» включає в себе поняття «сприятливий (доброзичливий) для сім’ї» та сприяє встановленню зв’язків між новонародженою дитиною та її матір’ю/батьками, сприяє відносинам між дитиною та його/її сім’єю і запобігає відмежуванню (сепарації) дитини від його або її сім’ї, якщо тільки така сепарація не відповідає найкращим інтересам дитини (ст. 21)».

3.                  Хартія прав дітей, які знаходяться в лікарнях (Європейська асоціація щодо захисту прав дітей, які перебувають у лікарні, 1988 р., ред. 2006):

у ст. 2 закріплено: «Дітям, які перебувають у лікарні повинно бути надане право на те, щоб їхні батьки чи особи, які їх заміняють завжди знаходились біля них»:

-                      Право дітей на те, щоб батьки завжди знаходились біля них без жодних обмежень є ключовою частиною лікування дітей у лікарні.

-                      Якщо батьки не можуть чи не бажають брати активну участь у піклуванні дитини, така дитина має право на отримання піклування від належного опікуна, який заміняє батьків та таким, що прийнятий дитиною.

-                      Право дитини на те, щоб її батьки завжди знаходились біля неї включає в себе випадки, коли вона ймовірно потребуватиме своїх батьків, наприклад:

o                   в нічний час, коли дитина може прокинутись;

o                   під час отримання лікування чи проведення діагностики без або з використанням місцевої анестезії, з або без використання заспокійливих засобів;

o                   під час введення анестезії або одразу після того коли дитина прийде до тями;

o                   під час перебування в стані коми, чи в напівпритомному стані;

o                   під час реанімації (приведення до притомного стану), коли батьки повинні надати максимальну підтримку. 

 

Національне законодавство:

1.                  Цивільний кодекс України: «Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката» (ч. 1 ст. 287).

2.                  Закон України «Про охорону дитинства»: «Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили» (ст. 14).

3.                  Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»:

«Право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього …членів сім’ї, опікуна, піклувальника… » (п. «к» ст. 6).

«При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років, а також тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком лікарів материнського догляду, матері або іншим членам сім'ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання та виплатою допомоги по соціальному страхуванню у встановленому порядку» (ст. 64).

 

Українське законодавство чітко гарантує пацієнтам, що перебувають на стаціонарному лікуванні, право на допуск до них членів сім'ї, без жодної прив’язки до вікового цензу. Дітям гарантовано право, в разі їх трансформації у пацієнта, тобто набуття ними спеціального статусу, при стаціонарному наданні медичної допомоги, бути в нерозривному зв’язку з матір’ю чи іншим членом сім’ї. Нормотворець у положенні закону використовує словосполучення «перебувати з дитиною», а не лише відвідувати. Крім цього, законодавець не робить жодних застережень щодо виду закладу, йдеться про будь-який стаціонарний заклад. Нормативно-правова база у сфері охорони здоров’я не містить спеціальних актів, в яких би містилась заборона для реалізації окресленого права. Звісно, що необхідно розробити механізм реалізації прав на допуск членів сім’ї чи перебування їх спільно з дитиною, зокрема визначити за яких підстав й умов не допускаються такі особи до дитини на рівні підзаконного акту – наказу МОЗ України. Для прикладу, можна навести «нормативну профілактику» в акушерських стаціонарах, крізь призму Наказу МОЗ України від 10.05.2007 р. № 234 «Про організацію профілактики внутрішньолікарняних інфекцій в акушерських стаціонарах», а саме п. 2.6, де, зокрема, вказано, що присутність членів родини, хворих на туберкульоз, або з гострими проявами інфекційного захворювання в акушерському стаціонарі не допускаються. Особи, присутні на пологах, повинні бути в чистому домашньому одязі та змінному взутті. Це один з варіантів можливої регламентації, до якого «дійшли руки» нормотворця. Реанімаційні відділення, як й інші, потребують дотримання порядку відвідувань, аби попереджувати будь-які негативні прояви. Порядок повинен мати зовнішній вираз у вигляді локального акту, який обов’язково повинен затверджуватись головним лікарем закладу охорони здоров’я.

 

Важливо!

На початку червня 2011 р компетентними органами Ради Європи за допомогою опитування, зокрема з використанням Інтернет технологій, було проведено дослідження серед дітей різного віку у близько 22 країнах Європи, таких як: Вірменія, Австрія, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Естонія, Фінляндія, Сербія, Іспанія, Великобританія, Польща, Німеччини та ін.

В одній із частин дослідження дітей попросили дати оцінку від 1 (найменш важливе) до 10 (найбільш важливе) тим факторам сфери охорони здоров’я, які мають для них найбільше значення. Найвищу оцінку, тобто 10, діти надали таким факторам (у відсотковому відношенні):

- щоб один із батьків/ члени сім’ї були поруч – 48,6%

- знати як називається лікар/медсестра – 19,6%

- щоб способи лікування були пояснені дитині заздалегідь/бути підготованим – 44,1%

- мати змогу розуміти те, що говорить лікар – 49,1%

- мати змогу задавати питання – 44,6%

- бути вислуханим – 47,3%

- не боятись – 48,7%

- не зазнавати болю – 60,1%

- інші категорії – 77,6%

 

Детальніше про матеріалами дослідження можна дізнатись за адресою:

 

www.coe.int/t/dg3/health/Guidelines_on_child_friendly_health_care__English_version_.pdf

Порядок захисту прав споживача, котрий придбав неякісні лікарські засоби

 

Перш за все, варто зазначити, що, відповідно д�� ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право, зокрема, на: 1) захист своїх прав державою; 2) належну якість продукції та обслуговування; 3) безпеку продукції; 4) відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством; 5) звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав.

 

  У ст. 1 цього ж Закону визначено, що безпека продукції - відсутність будь-якого ризику для життя, здоров'я, майна споживача і навколишнього природного середовища при звичайних умовах використання, зберігання, транспортування, виготовлення і утилізації продукції.

 

Отож, споживач, котрий придбав неякісні лікарські засоби, має право використовувати усі належні механізми захисту своїх прав.

 

Можлива схема дій споживача:

 

1. Звернутись зі скаргою до територіального органу Державної служби з лікарських засобів у відповідній області  (далі – територіальна інспекція), адже саме на цей орган державної влади покладено обов’язок державного контролю якості лікарських засобів (ст. 14 Закону України «Про лікарські засоби», п. 2 Порядку здійснення державного контролю якості лікарських засобів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 р. № 260). Діяння і рішення територіальної інспекції можна оскаржувати або до вищестоящого органу (Державної служби з лікарських засобів, далі - Держлікслужби), або до суду (у порядку КАС України).

 

2. За направленням Держлікслужби передбачено здійснення лабораторного контролю якості лікарських засобів. Отож, Держлікслужба за результатами розгляду звернення, може забезпечити здійснення державного контролю шляхом прийняття рішення щодо відбору зразків для проведення лабораторного аналізу, чітко дотримуючись при цьому умов і підстав, що законодавчо визначені (Постанова Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 р. № 260).

 

3. Відповідно до п.4.2 Інструкції про порядок контролю якості лікарських засобів під час оптової та роздрібної торгівлі, затвердженої Наказом МОЗ України від 30.10.2001 р. №436 (далі – Інструкція про порядок контролю якості), лікарські засоби, що пройшли вхідний контроль уповноваженими особами і перебувають у процесі зберігання та торгівлі, підлягають вибірковому відбору інспектором, що проводить перевірку, для виконання лабораторного аналізу, який здійснюється: 1) за планами інспектувань (1 раз на рік); 2) за окремими завданнями Держлікслужби чи територіальних інспекцій; 3) на підставі звернень  місцевих органів державної влади, органів самоврядування або правоохоронних органів щодо проведення перевірки; 4) за скаргами споживачів про якість лікарських засобів.

 

4. Звісно, що, відповідно до п. 4.5. Інструкції про порядок контролю якості, лабораторний контроль якості лікарських засобів може бути здійснено на підставі звернень суб’єктів відповідно до договорів, укладених уповноваженими лабораторіями та суб’єктами. Крім того, відповідно до статутів обласних контрольно-аналітичних лабораторій, що затверджуються наказом МОЗу, дані лабораторії за дорученням Держлікслужби та територіальних інспекцій у відповідній області та за зверненнями громадян (населення) організовує перевірки якості лікарських засобів, виробів медичного призначення та інших засобів, які можуть використовуватись для лікування та профілактики захворювань.

 

5. Слід підкреслити, що жодним нормативно-правовим актом, у тому числі і підзаконними актами МОЗ України, не передбачено окремий порядок звернення та окремий перелік додатків, які необхідно долучати до звернення в контрольно-аналітичні лабораторії лікарських засобів (наприклад, наявність чеку, тощо). Саме тому при зверненні до Держлікслужби зі скаргою чи Лабораторії з проханням провести аналіз певного лікарського засобу, у зв’язку з сумнівами щодо його якості, потрібно користуватись Законом України «Про звернення громадян».

 

6. Відповідно до згаданої Інструкції про порядок контролю якості, а саме п.4.9., якщо хоча б один з показників якості перевірених зразків не відповідає вимогам аналітично-нормативної документації (АНД) на лікарський засіб, діючої в Україні, то з'ясовується причина виявленої невідповідності. Якщо брак допущено з провини виробника лікарського засобу або в сумнівних випадках, коли причина браку не може бути однозначно з'ясована, то до Держлікслужби у триденний термін після закінчення лабораторного аналізу надсилається в установленому порядку термінове повідомлення (разом із зразками препарату в кількості, достатній для проведення двох повних аналізів за всіма показниками АНД). Держлікслужба направляє зразки неякісної серії (серій) для аналізу за всіма показниками АНД в одну з визначених лабораторій, яка проводить контроль у термін, що не перевищує 20 робочих днів з дня отримання зразків лікарського(их) засобу(ів).

 

7. Споживач, у разі визнання ліків неякісними за результатами проведення експертизи (саме висновком експертизи встановлюватиметься неякісність ліків), відповідно до ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», матиме право на відшкодування шкоди (майнової, тобто витрат на лікування, придбання неякісних лікарських засобів, та моральної), заподіяної неякісною продукцією.

 

8. Шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживача: товарами (роботами, послугами), які містять конструктивні, виробничі, рецептурні чи інші недоліки або внаслідок реалізації товарів (робіт, послуг) без додержання встановлених вимог щодо забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів та їх майна підлягає відшкодуванню у повному обсязі. Відповідно до ст. 1210 Цивільного кодексу України, шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, підлягає відшкодуванню, за вибором потерпілого, продавцем або виготовлювачем товару. Отож, споживач повинен вирішити, позиватиметься він до аптеки чи до виробника лікарського засобу. До позовної заяви слід додавати необхідні документи - залежно від заявлених вимог (наприклад, договір, квитанція-замовлення, квитанція-зобов'язання, транспортна чи інша накладна, чек, касовий ордер). Слід також пам’ятати, що відшкодування шкоди не залежатиме від вини продавця чи виготовлювача лікарського засобу (ч. 1 ст. 1209 Цивільного кодексу України).

Чи можна в Україні народити безкоштовно?

«Пакет ліків на пологи, лікарю, котрий прийматиме пологи, акушеру, педіатру, санітаркам, неонатологу, масажисту, медсестричкам наміняти купюрами по 20 грн. (за кожен прихід та надану послугу), персональна палата, благодійний внесок на лікарню, перепустка в лікарню для кожного родича», — такий список очікуваних витрат «на народження дитини» склала учасниця одного із спеціалізованих жіночих форумів. Якщо на породіллю чекає кесарів розтин суму «для лікаря» можна сміливо збільшувати щонайменше на 50-60%.

Детальніше lb.ua/news/2011/05/12/95958_CHi_mozhna_v_Ukraini_naroditi_bezk.html