5.2. Роль прецеденту в правовій системі України

Країни континентальної правової системи не визнають судову практику джерелом права. Українські науковці та спеціалісти-практики обговорюють доцільність становлення й утвердження різних способів досягнення єдності судової практики. Зокрема, відзначається перспективність розвитку на законодавчому рівні визнаної багатьма системами континентального права концепції jurisprudence constant, яка полягає в тому, що значна кількість рішень, у яких застосовувалася певна норма права, стає визначальною для усіх наступних рішень. У деяких країнах такі «прецеденти» встановлюють вищі суди, які наділяються квазізаконодавчими функціями. В нашій державі для правозастосування дуже важливим положенням є новела цивільного законодавства, яка стосується перегляду рішень Верховним Судом України, а саме в частині обов’язковості рішень цього Суду, які приймаються за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Такі рішення Верховного Суду України є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані узгодити свою судову практику з рішенням Верховного Суду України. Крім того, важливе значення мають постанови пленуму судів вищих інстанцій та інші їхні документи, що випливає, зокрема, з аналізу норм ст. 38, 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Слід, окрім цього, відзначити, що до повноважень вищих спеціалізованих судів належить, у тому числі, надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України в судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, а також рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

Після прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р., у ст. 17 якого закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Суду як джерело права, ситуація в нашій державі почала змінюватись. Àналіз доктринальних позицій у цьому аспекті дає підстави констатувати, що в Україні утверджується позиція, згідно з якою судова практика визнається офіційним джерелом права, хоча на цьому етапі – лише Європейського суду з прав людини.

Однак при правозастосуванні і правореалізації можуть виникати проблеми, в разі, коли позиція Європейського суду з прав людини та українського законодавця у контексті регламентації певного виду правовідносин буде різнитись. Для прикладу, Суд у Рішенні «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва проти Російської Федерації» (10.06.2010 р.) сформулював свою правову позицію щодо реалізації права на особисту недоторканність у розумінні прав на згоду чи відмову від медичного втручання, а саме щодо механізмів правореалізації за умови невідкладності випадків при наданні медичної допомоги, обсягу правомочностей суб’єктів медичних правовідносин і забезпечення позитивного обов’язку держави охороняти життя і здоров’я пацієнта^*. Український нормотворець у цьому контексті має іншу чітко окреслену законодавчу позицію, закріплену в ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»^**.

З буквального тлумачення норм ст. 13, 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» випливає необхідність вжиття одного із заходів загального характеру, а саме внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування, тобто, в наведеному прикладі, до ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» у частині регламентації порядку надання медичної допомоги в невідкладних випадках, з метою забезпечення дотримання прав лю��ини, визначених у Конвенції. Отож, доходимо висновку, що при конкуренції правових позицій Європейського суду з прав людини і норм законодачих актів примат до внесення змін у чинне законодавство, матимуть положення нормативно-правових актів.

_{** У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна (ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»).}