Передмова

Тривалий час до права на охорону здоров’я ставилися як до похідного,
механізми реалізації якого не потребують закріплення у національному
законодавстві. Це зумовило згасання інтересу до цього права й обмеження
інвестицій у його здійснення. Однак ситуація суттєво змінилася після того,
як положення, що визначають механізми реалізації прав у сфері охорони
здоров’я та інші складові їх забезпечення, країни дедалі активніше почали
вносити у свої конституції та національне законодавство як основні й
гарантовані права. Вагомий внесок в імплементацію права на охорону
здоров’я усередині країни й розвиток законодавства в цій галузі зробили
державні судові органи, зокрема, країн Азії, Африки та Латинської Америки,
ухваливши знакові рішення у цій сфері.

Незважаючи на позитивні зміни в забезпеченні найвищого досяжного
рівня фізичного та психічного здоров’я у повному обсязі реалізувати своє
право на охорону здоров’я усім без винятку не вдається, для більшості
представників маргінальних і найбільш уразливих прошарків суспільства
найвищий досяжний рівень здоров’я залишається недоступним.
Звертаючись до закладу охорони здоров’я, багато хто з них стикається з
дискримінацією, порушенням їхніх основних прав і зловживаннями з боку
медичних працівників. Як зазначалось у моїй доповіді Генеральній Асамблеї
ООН, присвяченій питанням інформованої згоди й права на охорону
здоров’я, у багатьох закладах порушуються права на повагу до приватного
життя та особисту недоторканність. Як пацієнтам, так і лікарям однаково
необхідна підтримка в попередженні, виявленні та відшкодуванні шкоди
у разі порушення прав людини в закладах охорони здоров’я. Найбільше
у тих випадках, коли початкова нерівність у відносинах «лікар–пацієнт»,
спричинена необхідністю для пацієнта довіритися лікарю й різницею між
їхніми знаннями та досвідом, поглиблюється вразливістю пацієнта, що є
наслідком впливу його класової, гендерної, етнічної приналежності та інших
соціально-економічних факторів.

Попри значну кількість публікацій, присвячених проблемі дотримання
прав людини, чітко простежується недостатність інформації про те, як ці
праволюдинні засади реалізуються у закладах охорони здоров’я. Прогалину
покликаний заповнити цей Посібник, що відображає ситуацію у країнах
Східної Європи. Однак він буде корисним і поза межами цього регіонального
контексту. Сподіваюся, він сприятиме розробці правозахисних механізмів
і законодавчих актів, що стануть перешкодами на шляху порушення прав
людини в закладах охорони здоров’я.

Посібник не тільки стане у нагоді медичним працівникам, юристам і
правозахисникам у сфері охорони здоров’я щодо дотримання прав людини
на практиці, а й у перспективі допоможе потенційним пацієнтам розширити
межі своєї обізнаності, мобілізуватися та відстоювати здійснення своїх
прав.

Автори доклали чимало зусиль задля сприяння забезпеченню права на
охорону здоров’я та заслуговують визнання за таку трудомістку роботу.
Варто подякувати й Інституту відкритого суспільства за фінансову
підтримку та координацію підготовки цих винятково важливих матеріалів.
Сподіваємось, що цей Практичний посібник дасть поштовх до більшого
розуміння ролі прав людини при наданні якісної медичної допомоги в
закладах охорони здоров’я, а також стане важливим джерелом інформації
для людей, які працюють для того, щоб право на охорону здоров’я
дотримувалося.

Ананд Ґровер,
спеціальний доповідач ООН щодо права
на найвищий досяжний рівень здоров’я